Тернопіль як складник “Віагри для мера”

Роман володаря гран-прі «Коронації слова» та стипендіата програми «Gaude Polonia» Олександра Вільчинського «Віаґра для мера» був опублікований дев’ятнадцять років тому, але, на відміну від однойменного медичного препарату не має терміну придатності, тож продовжує збуджувати читацький інтерес: бо проблеми, обставини і місця, змальовані у творі, залишаються актуальними й на сьогодні, – за винятком хіба телефонних будок і пластикових карток для телефонів-автоматів…

У книжці жодного разу не згадується назва «Тернопіль», на відміну від Одеси та Києва, де розгортаються дії останньої глави, але «файне  місто» безпомилково впізнається за численними топонімами і персоналіями.  У місцевому флегматичному астрологові Заголобі вгадується образ Івана Круп’яка, щоправда, із прізвищем позиченим та перекрученим у іншого відомого знавця гороскопів – Бориса Глоби; мимохіть згаданий художник Івась Гапчук (парафраз Марчука?), безвусі та вусаті міські голови, акули пера та інші виникають серед сюжету, аби, здається, просто нагадати про себе.

Цікавим є і саме місто, яким так любив подовгу тинятися просто так, без жодної мети головний герой твору  –  «колишній журналіст» Андрій Граб:  «Часто ходив через весь Східний до Горбатого мосту й далі до центрального ринку, а потім через парк на Дружбу. У «Піцерії» біля «Маяка» пив пиво й набережною ставу вертався назад  у центр. Це був його улюблений маршрут. любив також тихий Новий світ, знав у лице всіх тамтешніх колоритів, і напевне, сам був на них схожим».

Схожим персонаж є на свого творця: Олександр Вільчинський свого часу майже десять років був головним редактором міської газети «Тернопіль вечірній», депутатом Тернопільської міської ради двох скликань поспіль, а також – прес-секретарем, безробітним, працівником обласного центру зайнятості, шеф-редактором видавництва, заступником головного редактора…

Власне, четвертий роман автора «Віаґра для мера» – це синтез вражень, якихось відчуттів з пережитого й побаченого у той період, котрий до пори до часу «визрівав» десь у глибинах свідомості, стверджує письменник.

Одним із невід’ємних компонентів «віаґри» є місто, у засніжених декораціях котрого провінційний журналіст опиняється одразу у двох «любовних трикутниках» та перед професійно-етичною дилемою у рамках пересічної виборчої кампанії: продати чимдорожче свій талант на черговому «базарі у містечку» чи скористатися з можливості «нарешті проявити принциповість і правдиво розповісти громаді, хто є хто і з тих, що при владі, і з тих, які до влади тільки пнуться…» (з анотації).

«Коли потяг, що йде із заходу, переїздить першим мостом через Серет, то з вагонного вікна видно лише чистилівські дачі на лівому березі, кутковецьку телевежу – на правому, а по центрі – тільки купол надставної церкви, ледь видимий над плесом і здалеку схожий на затупленого олівця… А поруч ще дві труби й готичний шпиль нового римо-католицького костелу, який здалеку також нагадує трубу… Оце й усе місто».

У цьому місті ще є «Лас-Вегас» та супермаркет «Родина», їздить таксі «Менс», а за назвою кафе «Богема» під старою крислатою липою криється «Бомонд». У цьому місті вже немає «Зустрічі» та «Сніжинки», але дещо залишається незмінним як китайська стіна і недобудована громада нового обласного архіву: показна набожність, проституція, земельні оборудки та будівельні махінації… «Віаґра для мера» – не єдиний твір Вільчинського, де на сторінках проступає нехай і свідомо спотворена (вул. Липова стикається із вулицею Сагайдачного), та легко впізнавана мапа обласного центру, – є ще «Дахи на деревах» та інші. Але дозволимо собі подивитися на місто з нехитрого, зате іронічного погляду головного героя:

«Від аеропорту, з-за сітки, повз яку вибоїста дорога вивела їх на трасу, відкрилася пречудова панорама східних околиць міста, з домінуванням світлого яйцеподібного куполу собору Непорочного Зачаття, району його рідної «китайської стіни». Правіше, з трасою вздовж парку на побілілій від снігу маківці горба, мов квадратики цукру в цукерниці, виглядали багатоповерхівки північного спального мікрорайону – від другої міськлікарні і далі».

«Перед мостом трапилася маршрутка й завезла його через об’їзну в північний спальний район, який ще називають Аляскою. Водій сказав, що далі не йде. Граб вийшов на зупинці на початку вулиці Володимира Великого, і там майже одразу його пробували зняти дві малолітні курвочки, але колишній журналіст був не в тому настрої. … Починало сутеніти, і він мимоволі замилувався освітленою зсередини новою греко-католицькою церквою Петра й Павла. Темні хрести на тлі освітлених із середини овальних сфер, що із стін начеб вростали в купол, – захоплююче видовище».

«На підйомі, не доїжджаючи торгового центру «Берегиня», справа відкривався пречудовий краєвид на долину ріки, південні околиці міста аж по Старий Парк й далі – крізь снігопад – проглядалися куполи нових соборів на Східному. А вздовж шосе – бар за баром, далі – готельчик, і ще далі – новий авторинок».

«Ближче до Надставної церкви, від набережної й далі, якраз було більше пірників. Їх разом з качками було так багато, що кілька річкових чайок-риболовців, що зависли над набережною, взагалі здавалися тут випадковими гостями… По набережній повз церкву Граб дійшов аж до Замку, огрядний фасад якого чемпить на гербі міста, і сходами, підштовхуваний вітром, піднявся на терасу перед готелем.

Ще коли він ішов набережною, з-за хмари з’явилося сонце й звідси, з тераси, він знову бачив диких качок на плесі, тільки тепер вони збилися в суцільну темну масу. Тепер качки здавалися наче продовженням тіні від кутковецької гори й ураз потемнілого лісопарку з шеренгою високих тополь біля самого краю води…

І колишній журналіст ще деякий час вбирав очима мальовничу панораму «білого міста» на протилежному правому березі, яким воно здавалося йому навіть у похмуру погоду, з живим потоком машин в обидва боки по дамбі, низьким зимовим сонцем і небом з кошлатими хмарами всіх відтінків і їх відбитками у воді.

Він любив це місто, то було його місто».

Цитати за Вільчинський О. Віагра для мера : роман / О. Вільчинський. — К. : Факт, 2006. — 295 с.

Марія Юрчак